…і не будеш судимим
…І НЕ БУДЕШ СУДИМИМ
Ніхто з них не
приїхав у Португалію тинятись
вулицями чи просити милостиню. Їхали
з метою заробити певну суму,
поправити матеріальне становище і
вернутись до сім”ї та родини. Кожен
із них одного дня, ідучи по крутій
дорозі, посковзнувся, не утримався і
упав. Упав, а піднятись не зміг. Не
стало сили, духу, віри. І, пустившись
за течією, опинився у круговороті,
звідки вибратись стало
неможливим.
Більшість із нас соромиться їх і не розуміє. Мовляв, як можна опуститися до такого рівня, не змогти дати собі раду. І не зрозуміємо. Аж поки не побуваємо на їх місці: ночуватимемо десь під автомобільним мостом на поношеному матраці, притягнутому зі смітника, або в картонній коробці з-під холодильника, і шлунок заставить нас шукати чим-небудь поживитись у ящиках для відходів біля магазинів, коли опинимось один на один із страшною самотністю, від якої віє холодом і жахом. У кожного з них своя причина падіння.
Львів’янин Микола два роки гнув спину на будові від світанку до ночі. Щоб віддати борги та забрати дружину і десятирічну дочку у Португалію. Вже документи всі були готові. Та вдома їх не застав. Мама розповіла, що ходив до неї постійно один чоловік із сусіднього села. У нього жінка вже три роки як в Італії. Ото вони з дитиною кілька днів тому і поїхали звідси, а куди ніхто не знає. Микола запив, так і поїхав назад у Португалію, не вийшовши із запою. Після кількох виходів на будову у нетверезому стані патрон його розрахував. Стало все байдужим, навіть те, що прийшлось ночувати на вулиці.
Степана і Василя з ІваноФранківщини працедавці привезли у віддалену місцевість, де розпочиналось будівництво двоповерхового будинку. Перший місяць відробляли за працевлаштування, а потім їм виплачували лише на харчування, пообіцявши решту заплатити як закінчать повністю роботу. Паспорти забрали для «оформлення легалізації». Після восьмимісячної каторги хлопці вирішили втікати куди очі дивляться. Та без мови, без документів попали в таку ж саму халепу. Хлопці почали випивати. Медичний спирт купляли, розводили водою. Закінчилось тим, що після тримісячних обіцянок виплатити зарплату патрон–португалець показав їм на вулицю.
Кримчанин Петро приїхав у Португалію разом з жінкою Валентиною. Орендували в Лісабоні невеличку кімнатку у чотирьохкімнатній квартирі-гуртожитку. На більше не розраховували, бо всі заощадження відправляли дітям у Крим, які залишились в однокімнатній квартирі. Він працював на одній із столичних фабрик, вона на прибиранні по квартирах. Та одного разу жінка заявила, що іде від нього і для Петра це стало драмою. А тут ще й діти відмовились з ним спілкуватись. Почав горе заливати горілкою, поки не вигнали з квартири.
Для прикладів подібних фактів не стане пальців на руках. Опинившись на вулиці, на лавці у парку чи у закинутій напіврозваленій будівлі серед чагарників, як правило, наші герої залишаються ще й без документів. В одних викрадають, інші – гублять. Вони деградують і швидко привикають до умов, в яких живуть, не згадують гарячі душ і їжу. Благо, що тут зими не зими. Хід життя для них спинився. І уже немає ні минулого, ні майбутнього. Вони живуть лиш сьогоднішнім днем, заробляючи на кусок хліба на випадкових дрібних заробітках на базарі, або просячи милостиню.
Чимало з числа бездомних земляків попадає до лікарні, а звідти є нагода потрапити в один із центрів допомоги іммігрантам. Наприклад, єзуїтський центр Pedro Arrupe сприяє поверненню додому тим, хто не зміг влаштуватись на роботу, хто залишився осторонь португальського суспільства. Видають авіаквиток на свою Батьківщину. Та від України земляки відбиваються ногами і руками. Там їм буде гірше. Там їх або вже забули, або ні до кого їхати.
Вони ще можуть почати все спочатку тут, у Португалії. В центрі при можливості поновлюють документи, продовжують візи. Мінімум чотири місяці тут можна пожити у нормальних людських умовах. Дах над головою, харчування, чисті ліжко та одяг, телевізор, картка Неllo PT, щоб зателефонувати додому, проїзний для метро і автобусів. Все це за дотримання єдиної умови – покінчити зі спиртним. Та більшість з наших бездомних земляків вибирає вулицю. Той, хто погоджується з вимогами, сподівається, що витримає, що вдасться таки продовжити візу, а на Україну поїде хіба що силою. У Володимира із Луганщини немає там ні кола, ні двора, сім”я вже давно від нього відмовилась. Йому вертатися страшно. І, ще молодого, Віталія з Миколаївщини додому теж не тягне. Поки він тинявся шість років без даху над головою померли і тато, і мама.
Я не вірила, що наші люди тут можуть стати бомжами. Бо працьовиті і винахідливі у будь яких ситуаціях. Аж поки випадково не зустрілась з ними. Щоб їх зрозуміти треба побути в їхньому середовищі, в їхній шкірі. І тому не нам їх судити.
Надто крихка істота, яка називається людиною, і надто крихкий інструмент, що називається душею…
Любов Микитин