Лариса Савченко
Савченко співала, а мені захотілось їй сказати, що у залі, серед португальської публіки, її слухають і земляки, радіють щиро за неї і гордяться нею.
Та у слід крикнула лише: «Браво, Ларисо!». Пані Лариса кілька разів переносила зустріч. Завтра вона ніяк не може. Після робочого дня у театрі São Carlos, вона дає уроки вокалу в консерваторії. А через день: погано почуває себе мама. Вона уже три місяці гостює в Португалії. Наступного разу пані Лариса знову вибачається – дочка Катя приїхала з Італії; всього на два дні, а дочка у неї найголовніше. В суботу? Ні, у неї концерт, і закінчиться пізно. Буде втомленою, та й дома чекатимуть на неї її улюблені песик і котик. Уся надія була на неділю. Та почула, що цей день Лариса віддає богу, бо усе, що вона має – дякуючи йому. Щонеділі ходить на службу божу, спілкується з християнами православної церкви, а після відправи ще й вчить співати любителів церковного хору. А хор у святому місці то своєрідна аура, що очищає душу того, хто молиться і підносить його над земними клопотами.
На черговий мій дзвінок чую у слухавці: «Я нічим не особлива. Тут стільки земляків з цікавими долями!». Мені таки вдалось зустрітись з Ларисою Савченко. В обідню пору. Про десятилітнє перебування у Португалії за годину не розказати, тай в невеликій замальовці не описати. Було чимало подібного як і в багатьох іммігрантів. Невдоволення життям на Україні, політичною ситуацією, невизначеністю, зневіра, неможливість реалізувати свій талант. А потім з’явилась пропозиція друзів, котрі жили посеред океану на зелених Азорських стровах. Там, на одному з них, Gracioza, відкривали музичну академію, набирали спеціалістів. Були перші мовні труднощі. Та виручила англійська. Перші враження від іншої країни, культури. Ларисі цікаво було все пізнати і адаптуватись. Перші уроки вокалу зовсім іншим учням, перші концерти на португальській землі.
І яке-то треба мати щастя, щоб і далеко від дому займатись тим, що тобі подобається, чого ти навчався і домогтись визнання та успіху. Не один із земляків може позаздрити їй доброю заздрістю. Якось колега по роботі запропонував відвідати ,при нагоді, Лісабон. І Лариса не відмовилась. Гуляли старовинними вулицями столиці і не могли не помітити спо руду національного оперного театру. «Я буду тут, тут моє місце» впевнено вирішила, хоч і не висловила сміливих планів вголос.
Оте місце чекало її два роки. І, перемігши у конкурсі аж сорок претендентів, Лариса опинилась у театральному хорі. А пізніше, з великої кількості бажаючих, вибрали нашу талановиту землячку в національну консерваторію викладати вокал. Хоч вона і сумнівалась. Не у своїх здібностях, а в об’єктивності. Знала, що тут признають, у першу чергу, своїх. Нам усім добре відомо, як важко інтегруватись в чуже середовище. Досі багатьом цього зробити не вдалося. А пані Лариса доказала, що нічим не гірша від інших викладачів консерваторії, що її професіоналізм на високому рівні.
Той, хто думає, що її життя солодка малина, помиляється. Бо співати щодня – це праця і праця, яка не лише приносить задоволення, а й забирає сили, здоров’я, енергію. Тобто, частину тебе. До кожної опери хор готує сцени (італійською, німецькою, французькою мовами) близько тижня. Потім запрошують солістів з різних країн (Португалія не настільки багата, щоб мати своїх оперних співаків у театрі) і монтується з хором опера. Нарешті, чотири-п’ять днів вистави, потім починаються репетиції хору нової опери.
Часто пані Лариса є учасницею концертів, які організовують місцеві органи влади. А ось коли дає сольні концерти, то включає до репертуару українські народні пісні. Португальська публіка сприймає їх з особливим захопленням. Якось для наших людей на Мадейрі організували концерт Лариси Савченко. Після нього їй хотілось плакати, настільки побачила непідготовлену публіку до сприйняття прекрасного. Зареклась, що більше не буде виступали перед земляками. Та, як то кажуть, ніколи не кажи «ніколи». Бо знову іде туди, куди запрошують з надією зустрітись саме з тими, які спів люблять і шанують. Справжній спів.
За обідню годину, звичайно, нереально розповісти про долю. Але я знаю, ми ще не раз побачимось. Бажаю нашій землячці усього хорошого і кажу їй подумки: «Браво, Ларисо».
Любов Микитин