Анатолій Панченко

Анатолій Панченко не готувався стати поетом. І до приїзду в Португалію він не брався за перо. Черкаси. Завод. Електромеханік. Яка поезія? Усе його попереднє житя - це проза.

Анатолій почав писати вірші на чужині. Його нутро не приймає цю чужину повністю. Він бачить і розуміє: тут є те, чого ми свого часу не мали. Але в кожному його віршу розуміння того, що в наших душах, душах українців, набагато більше усього, ніж на наших обличчях..

Емігранткам

О, любі, милії жінки!
Ви як рабині нині...
Рабині часу, що настав на Україні.
Але вклонитись Вам потрібно лиш за те,
Що Ви не дома склавши руки сидите.

Ви розбрелись по всьому світу:
Копійку сину заробляти на освіту,
Й батьків підтримати стареньких,
Бо дожилися, дотрудилися рідненькі...

Яка ж нещасна випала Вам доля!
Але не може Вас зламать неволя,
Ніхто не зможе Вас поставить на коліна.
І ще відродиться й розквітне Україна.

Покличе всіх вона до рідного гніздечка.
Болять і ниють Ваші змучені сердечка.
О, любі, милії жінки,
Ви й на чужині не рабині!
Ви - мами, сестри, ангели... Бо-ги-ні!.

Боже, благаю, бережи матусю

0 Боже, мій! Ти знаєш все:
Коли й кого забрати.
Та прошу я тебе, мій Бог,
Ще часу мамі дати.
Вона ж чекала так весни,
Вона ж надію мала,
Що прийде день і всі вони,
Хто в діток зимували,
Вернуться знов у той Райок,
Що Фермою назвали.
Бо там і хатка і садок,
Все рідне так до болю.
І де чекатиме вона з Європи сина Толю.

А я? Як плашка із гнізда
Там випурхну на волю...
І полечу в чужі края
Шукати свою долю.
Де б я по світу не мотався
І мов яких би я не знав
У той Райок все повертався,
Де рідну мову з мамою вивчав.
Тому й благаю Бога нині
Здоров’я мамі щоб він дав.
І щоб ніхто по цій хвилині
Своїх батьків не забував...

* * *

Знову дощі, дощі дощі...
Набридло все, як кислі щі.
Хочу додому, де дружина.
І де чека мене дитина.
Хочу я матір вже побачить,
Хочу надвечір порибачить.
Хочу почути співи соловя,
Й тобі влонитись, Українонько моя.
Ти почекай мене, матуся,
Я з еміграції вернуся.
І знов. подамся у світи.
Ти не сердись, ріднесенька, прости.
Дощі, Вкраїна, каяття.
Мабуть вже доленька така.

***

Крик душі емігранта.

Думки спокою не дають
І болем в серці віддаються.
Не зрозуміють, не збагнуть,
Моїх віршів, й такі знайдуться.

Черства душа в таких людей,
Коли віршів не зрозуміли.
Напевно в них сердець нема,
А може просто скам`яніли?

Ти, почитай мої вірші,
І зрозумієш емігранта
В них - серця біль, в них - крик душі
За Україну і неспроможність нашого гаранта.

Болить душа за всіх батьків,
Що в злиднях мусять доживати;
А депутатів, як скотів
Потрібно з Ради в шию гнати.

Вони ж забули про народ
Вони про себе лише дбають
Життя покращують собі
Палаци, віли й пільги мають.

Народ вам цього непростить
Тож пам`ятайте, депутати,
Від гніву вас не захистить
Ні статус ваш, ні Божа мати.

Анатолій Панченко
19.12.2008